У видавництві «Астролябія» вийшло вже четверте, доповнене видання книги Лариси Крушельницької, археолога, директора Львівської наукової бібліотеки імені Василя Стефаника. Спогади про її життя та життя її знаменитої родини. Восени минулого року Лариси Іванівни не стало. І ця безповоротність зробила ще ціннішим кожне слово видатної українки.
Про це під час відеопрезентації знаменитої книги Лариси Крушельницької «Рубали ліс… Спогади галичанки» розповів головний редактор видавництва "Астролябія", літературознавець Богдан Пастух.
– Ця книга видана вже вчетверте, тому що має велику популярність. Вона написана легким і простим стилем. А за наративом книжки стоїть добра всеобіймаюча душа, яка намагається пізнати цей світ, – зауважив він.
У книзі Лариса Крушельницька розповідає як у шестирічному віці вона разом з дідом Антіном, бабцею Марією, батьком Іваном, стриями Богданом та Тарасом та тіткою Володимирою переїхали до Харкова. Божою волею не встигла туди виїхати її мама. Тому що невдовзі всіх Крушельницьких радянська влада цинічно звинуватила в організації підготовки терористичних актів і розстріляла. Причому розстріли відбулися ще до оголошення вироку.
– Мама залишилася без діда, без бабці, без тата, без стрийків, без тітки. А дружина Тараса Крушельницького якраз народила донечку, Марію, в майбутньому дуже відому піаністку. Вона опікувалася й моєю мамою. Інші люди боялися опікуватися сиротою. Це ж треба собі уявити, що кожен боявся кожного. Сьогодні ми знаємо хто доносив. І це провидіння, що їй вдалося повернутися до Львова, – розповідає громадський діяч, доцент Національного університету «Львівська політехніка», донька Лариси Крушельницької Тетяна Крушельницька.
Сама Лариса Крушельницька у своїй книзі згадує і обшуки, і те, як сусідські діти приклеїли їй тавро «ворога народу», били її та знущалися. Єдиним її захисником на той момент став вівчур Льокарно. За ним маленька дівчинка найбільше горювала, коли його смертельно хтось вдарив під будинком НКВД, куди він щодня бігав у пошуках свого господаря.
– Якщо трапиться безсонна ніч, то я перемелюю у своїй голові: «Що пережив мій дід у тій тюрмі?» Він був молодий, йому було всього лише 29 років. Це була людина мистецтва, поет. А що пережив його молодший брат, який очікував на народження дитини у тюрмі? А що пережила тітка Стефанія, залишившись за два тижні до народження дитини вдовою? – ділиться своїм наболілим Тетяна Крушельницька.
Вже через багато років їй з мамою вдалося побувати на місці ймовірного розстрілу та поховання своїх рідних. Про цей факт свідчить одне фото в книзі з 1997 року, на якому Євген Сверстюк тримає дубовий хрест.
– Члени ленінградського і карельського «Меморіалів» віднайшли біля станції Ведмежа гора в урочищі Сандармох Республіки Карелія поховання. Таке собі звичайне місце розстрілів, як це називалося в ті часи. Тобто місце, де було розстріляно понад 9 тисяч осіб. Там було розстріляно 1111 в’язнів, яких привезли з соловецької тюрми саме для розстрілів. І до 1997 року було невідомо – де їх розстріляли. А восени 1997 року члени «Меморіалу» запросили родини тих, кого там розстріляли. Ми з мамою їздили туди. Того дня, коли розстріляли Крушельницьких – діда Антіна та його двох синів, розстріляли й Миколу Зерова, Леся Курбаса, Степана Рудницького, Миколу Куліша і ще понад двісті осіб. Мені здається, що кожен українець повинен відвідати Соловки чи Сандармох, аби зрозуміти, що може статися, якщо той режим посуне далі в Україну. Що кожному, хто буде вирізнятися з п’яного натовпу, він жити не дасть, – нагадує Тетяна Крушельницька.
Отож, Ларисі Крушельницькій пощастило, що її таємно переправили до родичів до Львова. Тут була мама та ще одна бабця. А сама дівчинка була страшенно худою, хворою і переляканою. Проте все пам’ятала і ніколи нічого не приховувала.
– Я з малих років знала, що сталося з родиною. Батьки моїх ровесників не розповідали дітям тих трагедій, які були в Галичині перед початком Другої світової війни, в 1940-41 роках, оці вивози, мордування, про те, що було відразу після війни. Ці ситуації, які описані в книжці, були мені відомі, – каже донька письменниці.
У книзі також є фото з радянського періоду життя Лариси Крушельницької, коли вона брала участь в археологічних експедиціях. На фотографіях ми бачимо радісних і задоволених науковців.
– Але тут не видно болота. Не видно розмов з бригадирами і головами колгоспів з їхнім відповідним словниковим запасом. Тут не видно, що людина, проводячи розвідку, часом мусить переночувати у скирті соломи, де цілу ніч миші шаруділи. Я росла в археологічних експедиціях з трирічного віку. І з першого до третього класу перший місяць навчального року я ходила в якусь сільську школу, – згадує донька авторки книги.
Адже її бабусі не стало вже у 1949 році, коли тій було лише 48 років. Тетяна Крушельницька вважає, що здоров’я бабці забрали постійні “кагебешні” нагляди.
Книга «Рубали ліс. Спогади галичанки» стала останньою літературною працею в житті Лариси Крушельницької.
– За цю працю мама заплатила своїм здоров’ям. Вона пропустила це все через себе. Ця книжка без злості. Це – фіксація певних подій та деталей. Закінчивши цю працю, мама вже мала великі проблеми зі здоров’ям. У неї почалися спазми трахеї, їй було важко говорити. І вилікувати ми це вже не змогли. Для мене це дуже дивно, як можна було написати про таку річ, як знищення своїх батьків, страшні поневіряння і про все, що тоді відбувалося. Адже мама не могла писати тільки про свою родину. Вона мусила відчути ввесь клімат, ту всю тиранію і те все, що відбувалося в Україні в цілому, мусила пережити, – зауважила донька письменниці.
Про появу назви до спогадів авторка згадує у самій книжці. Коли Лариса Крушельницька у 1989 році відвідала Соловки, то мала розмову з мешканцями, які вижили. Її вразило, що вони виправдовували той жорстокий терор, який там відбувався. “Я не винен, – казали вони, – ліс рубають, тріски летять». Справді зрубали найкращий, наймогутніший ліс, дощенту зрубали, а залишили «щєпкі». Так авторка порівнює цвіт української нації, який знищили в Мордовії, з могутнім лісом.
А самій Ларисі Крушельницькій в роки війни довелося втікати до Штутгарта, пережити жах примусових робіт за розмови з радянськими полоненими. Її там мучив постійних голод, адже українцям виділяли найменшу пайку їжі.
«Моє перебування у важких умовах нацистського безглуздя, коли, вимордувавши на фронтах своїх людей, вони напхали Німеччину мільйонами чужинців, було жорстокою школою життя. Школою, яка, замість покори чи почуття меншовартості, виробила гарт, терпеливість, вирозуміння і любов до людей», – написала у своїх мемуарах Лариса Крушельницька.
Вона все одно повернулася до Львова, до України, одружилася, народила дочку, здобула освіту та зробила кар’єру. А одним із найщасливіших днів свого життя вважала 25 серпня 1991 року, день, коли її донька, Тетяна Крушельницька, виголосила Акт Незалежності України під час багатолюдного віче у Львові.
