Прес-клуб лого

Перегляд новини
< Блокування податкових накладних з 1 липня можна оскаржувати в суді

Власники районок розповіли як і на чому заробляє місцева газета

28.06.2017 11:57 Категорія: Події

Свобода слова приживеться у тій редакції районної газети, яка спроможна не лише на  журналістський подвиг, але й на підприємницький

26 червня у Львівському прес-клубі відбулося відеоінтерв’ю з головними редакторами і співвласниками двох райгазет з Тернопільщини – Василем Тракалом ("Нова доба", Бучач) і Степаном Шкарабаном ("Вільне слово", Козова). З гостями розмовляв журналіст Роман Шостак.

Р.Ш.: - Як, коли і наскільки успішно – з яким результатом – провели роздержавлення своїх комунальних районних газет?

В.Т.: - Треба сказати, що до нинішньої ситуації роздержавлення українська преса йшла давно. Я пригадую: понад 10 років тому був запущений в Україні пілотний проект з роздержавлення. І бучацька газета та ще кілька наших районних газет на Тернопільщині брали участь у ньому. Але цей пілотний проект не був завершений з однієї причини: владі було невигідно роздержавлювати пресу. Тому що наближалися чергові вибори до Верховної Ради, до обласних рад. І цей проект закрили. Але журналісти мріяли про свободу слова – стільки років ми мріяли про неї! І я казав, що ми дочекаємося, що буде прийнятий закон. І, як ми знаємо, закон прийнятий Верховною Радою про роздержавлення друкованих державних засобів масової інформації. Сьогодні зрідка дякують Президенту, але тут треба подякувати вищому керівництву держави: і Президентові, і Кабміну, які не побоялися і довели цю справу до кінця. Верховна Рада проголосувала за цей закон. Але держава зробила перший крок – роздержавила. Хотіли свободу слова? Маєте! Але держава не зробила другий крок: не розробила фінансового підґрунтя, щоби на початках, перші два-три роки підтримати фінансово газети. Кажуть, що Кабмін прийняв постанову. І я спілкувався з головою Держкомтелерадіо Олегом Наливайко: гроші є, коли будуть – не зрозуміло, поділили, нібито ділять на всіх однаково, по 50 тисяч гривень на кожну редакцію. Щоби ви орієнтувалися що таке для бучацької газети 50 тисяч. За місяць зараз ми витрачаємо десь 60-70 тисяч. Тому що треба заплатити за папір, за друк, зарплату, сплатити податки. А редакції завжди були слухняні, податки платили. Та нехай би вже хоч тих 50 тисяч дали. Тому що є райони в Тернопільській області, які чекають на ті 50 тисяч.

Р.Ш.: - А як ви зробили це роздержавлення, конкретно? Коли це відбулося, в який спосіб, поетапно. 
С.Ш.: - Я додам до того, що сказав Василь, мій колега. Бучацький район більш економічно сильний, Козівський – слабший. Тираж у нього більший, у мене – менший. Воно і не дивно, оскільки і населення більше у Бучацькому районі, ніж в Козівському. А тоді, десять років тому, ми з Василем перші почали. Він перший поїхав у розвідку тоді. Каже: «Давай. Вскочимо в цей пілотний проект». І ми так двоє не відступали. На кожній нараді, на яку нас збирали, ми то завжди нагадували. Вони (влада – ред.) вже від нас, може, і ховалися, що ми за те роздержавлення. Ми почали десять років тому. І навіть брали участь у розробці закону. Цього року 16 травня газета отримала свободу.

В.Т.: - А “Нова доба” – минулого року наприкінці листопада. Це була перша роздержавлена газета в області. На сьогодні в Тернопільській області вже вісім газет, які зареєстровані реєстратором, пройшли цей шлях. Решта перебуває на другому етапі роздержавлення і до 1 січня 2018 року всі газети в Україні повинні бути роздержавленими. Якщо вони не роздержавляться, то згідно з законом про роздержавлення будуть закриті.

Р.Ш.: - Хто нині є власником, співвласником «Нової доби», Бучач? 
В.Т.: - Сьогодні власником газети є товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Нова доба», тобто колектив редакції.

Р.Ш.: - А в цьому товаристві як розділилися частки?
В.Т.: - Ми знайшли формулу. Ми поділили стаж, розмір зарплати за останні п’ять років. Наприклад, моя частка складає 27 відсотків. Заступник має десь 18 відсотків. І так всі працівники, включно з бухгалтером, мають 18, 12, 8 відсотків. Так набирається 100 відсотків. Усього є сім працівників. Сторонні люди у нас не мають нічого. Закон забороняє, щоби місцеві олігархи брали участь чи викуповували частки.

Р.Ш.: - А як у «Вільному слові»?
С.Ш.: - У мене є 34 відсотки. Справа в тім, що у мене лише п’ять працівників. Ще одна людина пенсійного віку має 36 відсотків.

Р.Ш.: - Як – 36%? Більше, ніж ви?
С.Ш.: - Так, більше, ніж редактор. У неї більший стаж. Ми зараз є товариство з обмеженою відповідальністю «Редакція газети «Вільне слово». Ми – не залежні ні від кого. Я читав у законодавчій базі України, що вже зараз ми можемо взяти ще якогось співзасновника. Хоча зараз ми ще того робити не будемо, тому що ми не дуже обізнані з тою законодавчою базою.

Р.Ш.: - Щоби взяти собі співзасновника, ви повинні продати частку?
С.Ш.: - Ні, не продати. Просто в партнери на договірній основі. Але треба бути дуже обережним. Бо ми ще повністю того законодавства не вивчили.

Р.Ш.: - Де ви цю формулу взяли, вираховування стажу, зарплати? Хто вам її дав? 
В.Т.: - У Бучачі є такий економіст, колишній викладач Бучацького інституту менеджменту Іван Малий. Він уже на пенсії. Він обізнаний у приватизаційних справах.
Р.Ш.: - Ви ось цю формулу приватизації ще комусь давали?
В.Т.: - Всім, хто до нас звертався. Але можуть вираховувати і за іншими.

Р.Ш.: - За тими, де редакторові найбільше перепадає. Є такі формули?
В.Т.: - Можливо. Я не знаю.

Р.Ш.: - Чому я про це запитую? Ви дуже сміливі редактори. Степан Шкарабан – 34 відсотки, ви – 27. А зберуться ті, які мають 51 відсоток, і скажуть: «Ми будемо інакше вести редакційну політику. Ми вважаємо, що не так треба її вести, а інакше. Не того брати в партнери, а іншого»…
С.Ш.: - Я вважаю, що у нас склався такий колектив, що всі віддані своїй редакції. Я за свою редакцію впевнений, мені такого ніхто не зробить. Ми могли вибирати: або товариство з обмеженою відповідальністю, або приватне підприємство. Ми відмовилися від приватного підприємства. Ми би вже могли бути власниками оцих приватних підприємств. Ми не захотіли.

Р.Ш.: - Чому?
В.Т.: - Сьогодні основне завдання втримати газету на плаву, а не ділити частки і гроші, яких ще немає.

Р.Ш.: - Будуть нові вибори. І місцеві олігархи, які будуть йти на вибори і згадувати, що найкоротший шлях  до серця виборців – районна газета. І будуть домовлятися з власниками.
В.Т.: - З ким? Я є директор товариства. Згідно зі статутом я вирішую. Згідно із законом про роздержавлення ця власність є віртуальна. Якщо ти звільняєшся з редакції, то твоя частка залишається. Так прописано в законі.

Р.Ш.: - І скільки у вас майна і на які суми?
С.Ш.: - У мене на сто п’ять тисяч.
В.Т.: - У мене щось на 200 тисяч з копійками.

Р.Ш.: - Всі ваші колеги хотіли роздержавлення? 
В.Т.: - Та хотіли – вони слухали редактора. А я вже понад 20 років редактором. Хотіли працювати, отримувати зарплату. Запитували: «А ми будемо отримувати зарплату?» Кажу: «Ми змушені йти на роздержавлення, бо так прописано в законі, інакше нас закриють до 1 січня 2018 року». Зібрали збори. Мені довіряють. Бучацька газета понад двадцять років мала найбільший тираж серед районок області.

Р.Ш.: - А в січні цього року головного реактора бучацької районної газети Василя Тракала обрали головою Тернопільської обласної організації Національної спілки журналістів. Це також велике підтвердження авторитету. 
С.Ш.: - Аналогічна ситуація і у нашій газеті. Люди довіряють. Справа в тому, коли ми були не роздержавлені і коли нами керували-маніпулювали, ну хоча це не так легко було зробити, я знаходив оцей підхід до влади. Мені якось вдавалося. Були всякі проблематичні ситуації. Але люди довірили мені.

Р.Ш.: - А яка технічна база редакцій? 
В.Т.: - Нам у спадок від попередніх редакторів передалося прекрасне приміщення. Площа 200 квадратних метрів. А решту ми надбали.

Р.Ш.: - Додрукарський процес увесь відбувається у редакціях?
В.Т.: - Все у нас. Верстаємо газету, і полетіла газета на Чернівці друкуватися.

Р.Ш.: - А чому – на Чернівці?
В.Т.: - Бо там найдешевше. Ми друкувалися в інших друкарнях на Тернопільщині. А років десять тому на нас вийшли з Чернівців. І там були найдешевші розцінки. І зараз вісім або дев’ять районних газет з Тернопільщини, а може й десять уже, друкуються в Чернівцях. Плюс деякі обласні. Тому що ми шукаємо де дешевше.  
С.Ш.: - Ми також маємо приміщення в центрі міста, площа 230 метрів квадратних плюс гараж. Приміщення дуже привабливе. Але поки я там є, на нього ніхто не претендує. Також є вся оргтехніка. Друкуємося також в Чернівцях. Я співпрацюю з депутатом нашим…

Р.Ш.: - ...розшифруйте слово «співпрацюю». Це той, хто буде власником «Вільного слова»? 
С.Ш.: - Ні. Я беру участь у його постійних вояжах по району і я бачу, що він робить. Я побачив, що це перший депутат, який після виборів не змінив номера телефону. І ось за ту співпрацю я висвітлюю його поїздки. Він за це не платив, але за 15 тисяч комп’ютер презентував.

Р.Ш.: - Ви зізнаєтеся, що матеріали з ознаками політичної замовності про цього депутата друкуєте?
С.Ш.: - Ні. Він подарував нам комп’ютер до дня журналіста. Я не просив, але і не відмовився, звичайно.

Р.Ш.: - У вас  (до В.Тракала – ред.) нема такого депутата?
В.Т.: - Я заздрю. Нам ніхто таких подарунків не робить, ми завжди купуємо, заробляємо. Але я хотів ще сказати, що п’ять років тому багато редакторів не хотіли роздержавлення. Бо редакції мали нормальні дотації від влади.

Р.Ш.: - А ви не мали? 
В.Т.: - Ми також мали. Але ми вже тоді розуміли, що треба готуватися до роздержавлення. Що треба заробляти, треба робити таку газету, щоби люди хотіли її читати, треба було шукати рекламу. Те, що я кажу, - це банальні речі. Але якщо газета читається, то туди йде і рекламодавець. І років десять тому ми, бучацька газета, 60-70 відсотків заробляли самі. І нам не треба було такої великої дотації.  Я це розумів. Я обпікся років 10-15 тому, коли були чергові вибори. Один кандидат йшов до Верховної Ради і запропонував: «Я передплачу дві тисячі примірників “Нової доби”. Добре, що він це зробив, бо тут був і позитивний момент. Хто раніше не читав нашу газету, то тепер мав безкоштовний примірник. І якщо вона йому сподобалася, то він уже на наступний рік передплачував «Нову добу». Але був і негативний момент. Депутат поїхав до Києва, а люди телефонують і питають: «А що, газети вже не буде задарма?» І ми це зрозуміли і почали самі заробляти. Минулого року 85 відсотків ми заробили самі. Так що нам не треба було великої дотації.

Р.Ш.: - Передплата. Будемо чесні: газети, які видаються державними органами, використовують адміністративний ресурс для передплати. Інколи власкору №1 ставлять завдання не писати цікаві матеріали, а зробити таке-то число передплатних номерів. До роздержавлення ви приходили на сесію райради, виступали, сказали: «Давайте передплату, бо не дасте, то не буде тих публікацій».
С.Ш.: - Такого не було.
В.Т.: - Я не ходив, тому що люди не довіряють владі. Після 2000 року у нас було два Майдани. І тут виникав ефект бумерангу, коли владу попросив, влада каже «треба передплатити», то люди роблять навпаки - «влада на нас тисне, то нам тої газети не треба, бо газета співпрацює з владою, вони - брешуть». І я це зрозумів років з десять тому, може й більше. Тому я до влади не ходив. 

Р.Ш.: - Як ви робите передплату?
В.Т.: -  Змістом газети. Нас знають листоноші, у поштових відділеннях. Вони – наші партнери, як це модно зараз казати.

Р.Ш.: - Вони отримують премію, якщо, приміром, передплачено сто примірників?
С.Ш.: - Ні, нема. У нас таких ресурсів немає. Могли написати в газеті якусь замальовочку про листоношу. Або до дня журналіста могли запросити на обід працівників з відділення, де дуже багато передплачують, щоби подякувати. А таких грошей, як мають деякі видання, коли за одну передплату дають листоноші 20-30 гривень, у нас нема. Є такі видання, я знаю. Це нова газета, вона тільки з’явилася на ринку Тернопільщини. У нас дуже тісний ринок. У нас область не така економічно потужна, як Львівщина. Але газет у нас багато. Та найближче до людей є місцева інформація та районна газета. 
Бо оце з нового року вклинилася нова газета, олігархічна. І листоношам давали по 20-30 гривень за передплату одного примірника. Але в п’ятницю я дізнався, що та газета має передплату в області лише 1200. Тобто люди вже розбираються в газетах і хто стоїть за тією газетою. 
В.Т.: - Сумарний тираж тернопільських районих газет – понад 45 тисяч. У нас тираж за три тисячі – вважається дуже хороший тираж для районної газети.  І таких у нас є три чи чотири районки. 

Р.Ш.: - То як районці стати №1 у своїй місцевості? Виграти битву з обласними газетами? 
В.Т.: - Частково – так. Мати якомога більше читачів, які б тебе підтримували. Друге завдання районної газети в умовах приватизації та роздержавлення – співпрацювати з колишніми засновниками, тобто з районними радами та районними державними адміністраціями. Ми підписали з ними угоди. І вони будуть нам платити за фактом.

Р.Ш.: - Що ви записали в цих угодах? 
В.Т.: - Там коротенька угода. Ось відбулася сесія районної ради. Хочете, щоби ми друкували про сесію? Нам вигідно дати інформацію. Але голова ради хоче дати коментар. Ми друкуємо, вимірюємо площу і згідно з угодою виставляємо рахуночок. Але зараз значно менше таких матеріалів. Вони рахують гроші. Вони абсолютно не втручаються. Бо зараз (до влади – ред.) прийшло нове покоління. Я працював з багатьма головами райрад та адміністрацій. Ті раніше ближче нас тримали за шнурочки. Раніше у нас була рубрика «Дві точки зору». І ми давали точку зору влади і читачів. То нас за таке сварили. Виплачувати зарплату і казали: «Ми ще не заплатили зарплату лікарям та вчителям». Тобто вони нас цими шнурівками підтягували. А зараз прийшло нове покоління.

Р.Ш.: - І воно знає, що таке баланс думок?
В.Т.: - Колись ми мали сто тисяч дотації. А тепер з ради та адміністрації за тим договором нам заплатили 28 тисяч. Але ми заробляємо зараз набагато більше на рекламі і читачів маємо більше. 
С.Ш.: - У нас аналогічна ситуація. Ми співпрацюємо з колишніми засновниками за угодою. Ми розлучилися дуже цивілізовано. Тому вони хочуть і надалі висвітлюватися у нашій газеті. Але я розробив програму висвітлення їхньої діяльності. Це своєрідна підтримка угоди.
В.Т.: - Тут і небезпека ховається. Ми це будемо друкувати, люди будуть читати і будуть казати: «Газета бреше далі». 

Р.Ш.: - Тепер стоїть питання – як писати? 
С.Ш.: - Чому я розробляю ту програму. В країні ми взяли курс на Європу. Один із кроків прийняття нас в Європу – було роздержавлення. Тепер йде децентралізація влади. Питань більше, ніж відповідей є. І ми пишемо, ми людям пояснюємо, як треба робити ту децентралізацію.  У нас створилася об’єднана територіальна громада, і ми пишемо як вона створювалася з  перших кроків. Зараз я підготував інтерв’ю з головою громади, де він об’єднав п’ять сіл. І я хочу тими інтерв’ю допомагати владі проводити ту децентралізацію.

Р.Ш.: - Як ви заробляєте на себе? 10 відсотків – це за угодою. А решта?
В.Т.: - А далі – цікава, змістовна газета. Передплата, роздріб. Передплата складає відсотків 50, як мінімум. Роздріб – відсотків п’ять. А решту дотягуємо рекламою та оголошеннями. А якщо ще б були вибори…. 
С.Ш.: - У мене майже таке саме.
В.Т.: - Але є газети на Тернопільщині, яким дуже важко. Які на сьогодні заробляють на себе самі лише 10 відсотків і чекають дотацій. Два тижні тому у спілці журналістів у Тернополі представники ОБСЄ моніторили роздержавлення. Вони кажуть, що Євросоюз допоможе першій сотні-другій газет, які пішли на роздержавлення. Бо в Україні майже 600 районних газет. Але то будуть разові допомоги.

Р.Ш.: - А може бути таке колись, що буде об’єднана міжрайонна газета бучацько-козова? 
В.Т.: - Варіант об’єднання: міжрайонні, крайові газети. Він теж розглядається. І це буде ліпше, ніж газета має закритися. Ми про те думали. Ще один шлях – пошук місцевих бізнесменів, симпатиків ЗМІ. Повірте, підприємець у редакційну політику втручатися не буде. Я виходжу з польського досвіду. Понад 10 років тому я неодноразово бував у Польщі. Вже тоді там було роздержавлення і газети купили навіть шведи та німці. Я розмовляв з редакторами і вони казали: «Зарубіжні інвестори в редакційну політику не втручаються». Їх цікавлять інші аспекти, наприклад, реклама. У нас також таке буде. 
С.Ш.: - Мені два підприємці висловили своє бажання стати співзасновниками.  Я їм подякував за таку довіру і увагу до нашої газети, тому що я не хочу. Спочатку ми будемо пробувати самі виходити з того, що ми маємо зараз. А потім будемо думати, чи нам вигідно брати співзасновників чи ні. Бо може бути і вигідно. Якщо знайдеться якась грошова людина, яка буде нам допомагати, але не впливати на політику нашої газети.
В.Т.: - Бідного ніхто не хоче. І газета, яка заробляє 10 відсотків, хто її хоче? А ту, що заробляє більше, - захотіли. Але ми самі тримаємося поки що.

Р.Ш.: - Захоплююсь вашим журналістським подвигом. Але ви ще не вчинили економічного подвигу. А коли настане економічний подвиг, тоді стане зрозуміло, що ці проекти зможуть вижити.
С.Ш.: - За рік. 
В.Т.: - Я впевнений, що переважна більшість районних газет виживуть і успішно працюватимуть. І так буде.

Р.Ш.: - На чому ваша впевненість базується?  
С.Ш.: - На тому, що ця газета найближча до людей і вони хочуть її.

Р.Ш.: - Рекламна агенція для районних газет. Вона може бути вирішенням, частково, залучення реклами, особливо з Тернополя?
В.Т.: - Може. От наш спільний знайомий Володимир Андріїшин тим займається. І ми сподіваємося, що в найближчій перспективі ми будемо успішно з ним співпрацювати. Хоч і без агенції провідні районні газети знаходять рекламодавців і з Києва, і з Івано-Франківська, а також – Львів, Черкаси, Дніпро. 

Р.Ш.: - Самі знаходять чи їх знаходять?
В.Т.: - Вони нас шукають. У редакціях немає таких менеджерів. Бо їм треба платити зарплату. 
С.Ш.: - Мені здається, що нам в газеті треба зробити посаду рекламного менеджера з якоюсь іншою роботою ще. Тому що ми, редактори, не дуже маємо час шукати рекламодавців. Ті люди, які у нас є, вони займаються випуском газети. А якраз менеджера-рекламника у нас нема. А, мабуть, що треба. 
В.Т.: - Я погоджуюся. Але я собі не можу зараз відкрити ще одну посаду. Сьогодні редактор має бути не тільки творчим редактором, і директором, і менеджером. Журналіст чи заступник мають по 3-4 тисячі гривень зарплати. І то за ці гроші вже ніхто не хоче працювати. І мені ще взяти менеджера? А він захоче, наприклад, п’ять тисяч. Я не знаю, чи він стільки заробить. На відсоток від реклами ніхто не піде працювати. Він хоче гарантовану зарплату. Я колись вже брав. У мене працювала одна дівчинка, і вона потім сама вступилася, бо вона навіть на себе не заробила.

Р.Ш.: - Оплата праці. Гонорар ще зберігся у ваших газетах? 
В.Т.: - Гонорар ще зберігся. Але він мізерний.

Р.Ш.: - Це для штатних чи позаштатних кореспондентів?
В.Т.: - Позаштатним ми не платимо. 
С.Ш.: - А я категорично відмовився від гонорарів. З гонорарів немає відрахувань до пенсійного фонду. Гонорар – то є разова законна подачка. Якщо люди добре попрацювали, то я ліпше премію нарахую. Та премія потім буде впливати на величину пенсії.

Р.Ш.: - Один із варіантів виживання: ви оголошуєте конкурси на краще висвітлення якоїсь тематики. І дуже гарні нагороди, п’ять премій. Які дає той народний депутат, якого ви знаєте, чи підприємницькі структури, яких не знаєте. І в такий спосіб вирішуєте питання оплати праці, гонорару. Люди змагаються, пишуть.  
В.Т.: - Це – фантастика. У Львові, може, таке і можливо. А це – маленькі райони. Ми розігруємо десять цінних призів для передплатників. Редакція закуповує призи і розігруємо за передплатними квитанціями. Не всі висилають, але дві-три-чотири сотні беруть участь. Було таке, що один з кандидатів в депутати купив для призу великий плазмовий телевізор. 
С.Ш.: - І хто виграв? Редактор?
В.Т.: - Та навпаки, ми, коли розігрували, переживали, щоби чесно було. Щоби багатий не виграв, бо скажуть, що спеціально дали багатому той телевізор. І що ти думаєш? Виграла жінка з одного села. Приїжджає,  привозить шампанське, цукерки. Потім мені кажуть: вона 15 років була в Італії, а її чоловік – перший столяр на цілий район, у них такий будинок триповерховий. Було таке, що казали: «Я четвертий раз у вас виграю приз». А одна жіночка приходить і каже: «Я 30 років читаю газету, хоч би раз виграла». Ми чесно розігруємо. У нас є громадський представник. Але дивимося, якщо хтось три рази вже вигравав, то на четвертий не даємо. Хоча це теж нечесно.

Р.Ш.: - Як ви будуєте свою співпрацю з політичними партіями? Лише під час виборів?
В.Т.: - Це важке питання. Як правило, вони нас шукають. Особливо, напередодні виборів. А ми: «Плати за публікацію». А вони: «Ми не маємо грошей».

Р.Ш.: - Якби якийсь банк запровадив газетний кредит під невеликий відсоток. А взамін цей банк дає впродовж п’яти років рекламу в районній газеті. 
В.Т.: - Я би це схвалив. Але виникає інше запитання: під що той кредит, для чого той кредит? 

Р.Ш.: - Для того, щоби вижити, щоби розгорнути підприємницьку діяльність. 
С.Ш.: - З самого початку роздержавлення я не мав чим заплатити за друк газети. Я взяв кредит. Але не в банківській державній установі, а домовився з одним фермером і взяв безпроцентний кредит – 20 тисяч гривень. Так що, якби були такі банки, які би давали кредит на умовах: ми їм – рекламу, вони нам безвідсотковий кредит, то я б погодився.

Р.Ш.: - Як у вас сформована редакційна політика: письмово, усно чи «і так всі знають»?
В.Т.: - Чесність, порядність. Читачі дуже тонко виловлюють фальш. Попробуй в районі здурити.

Р.Ш.: - Чи приходять студенти на практику?
В.Т.: - У райони не приїжджають на роботу. Та й в обласних центрах зараз проблема з журналістами. І дійде до того, що треба навчати філологів просто в редакції. Або з економістів. Аби він хотів працювати в газеті.

Р.Ш.: - Колись були популярними школи юнкорів.
С.Ш.: - У нас зараз таке є. Кожного року є двоє-троє дітей, вони пишуть. А потім вступають на факультет журналістики. Я даю скерування, хоча воно, може, і нічого не дає. Цього року до нас приходила студентка з факультету журналістики і питала, чи я її візьму на практику. Безперечно, я її візьму. Але з кадрами дуже велика проблема. До нас останній раз випускник прийшов працювати 12 років тому. А їх треба. 
В.Т.: - Голод кадрів дуже відчутний. Мій провідний журналіст виграв грін-кард і поїхав у Чікаго до сина. Йому 57 років. Він зараз ремонтує машини. Я кажу: «Ти англійської не знаєш». А він каже:  «А мені нащо тут англійська? Один власник – зі Львова, інший – з Чорткова, троє – з Бучача». Казав, два роки його не чекати, він хоче собі заробити на квартиру, бо в редакції не заробив. 

Р.Ш.: - То які районні газети виживуть? 
В.Т.: - Хто до нового року витерпить, той і виживе.


To top

Відео+TV