Прес-клуб лого

Перегляд новини
< ПРЕС-КОНФЕРЕНЦІЯ

Редакційну політику «Високий замок» уклав з вікінгами

06.06.2017 12:14 Категорія: Події

Інтерв’ю з керівником ТОВ «Видавничий дім «Високий замок» Степаном Курпілем

- Формально Степан Курпіль зараз не має жодної власності. Тому що, коли був обраним до Верховної Ради, то відповідно до чинного законодавства переоформив свою частку власності на дружину, головного редактора газети «Високий замок» Наталію Балюк, яка має зараз 98,5% власності товариства з обмеженою відповідальністю «Видавничий дім «Високий замок». Але, мабуть, дружина не забороняє чоловікові, тим більше керівникові видавничого дому, почуватися співвласником всієї компанії, всього підприємства. Так це чи ні?

- Звичайно, це формальність передачі. Так вимагав закон. Але це – дурна норма закону, тому що яка різниця, чи воно за тобою записано, чи за дружиною, чи за тещею, чи ще за кимось із близьких родичів. Я думаю, важливо, щоби це було прозоро, щоби людям було зрозумілим – хто є хто, хто за ким стоїть. І тоді медіа ресурс відповідно сприймається.

- Ким себе нині частіше почуває Степан Курпіль – топ-менеджером, керівником, шеф-редактором, юристом-міжнародником, політиком чи підприємцем?

- Насамперед, я почуваю себе журналістом. Я закінчив факультет журналістики, і це – моя основна професія. Все решта – це похідне: політика, друга освіта юриста-міжнародника, я працював у Верховній Раді в Комітеті з питань європейської інтеграції, був членом постійної делегації від України в Парламентській Асамблеї Євронест, спілкувався з євродепутатами, єврочиновниками і відчував, що мені необхідна юридична освіта. Хоча після цього я досить швидко пішов з парламенту.

- А не хотілося працювати в Комітеті зі свободи слова?

- Я досить свідомо пішов із Комітету з питань свободи слова. Тому що я один рік працював там. Але для того, щоби мене ніхто не запідозрював у конфлікті інтересів, я пішов у той комітет, який вважав дуже важливим для України, - у Комітет з питань Європейської інтеграції. І як бачимо, це справді дуже важлива тема для України. Зараз є Угода про Асоціацію, є безвізовий режим, - це те, над чим ми працювали в Комітеті і наближали ці моменти...

- У «Високому замку» двоосібне чи колегіальне управління?

- Управління добре, коли воно демократичне. Але при демократії дуже важлива дисципліна, і важливо, коли хтось є головним. Я себе почуваю таким головним. З великим задоволенням даю поради та підказки. Коли дружина пише блог чи коментар, вона питає моєї думки з тієї чи іншої теми. Я розказую їй свою інтерпретацію тих подій. Потім іноді в її коментарі я знаходжу свої думки, іноді – ні. Коли не знаходжу, то дивуюся: «А навіщо ти мене питала?». Вона каже: «А це мене надихає».

- ...То двоосібне чи колегіальне керування?

- Я думаю, 50 на 50. Тому що неможливо управляти редакційним творчим колективом як підприємством, яке складає табуретки. Це – творчий колектив і тому дуже важлива думка усіх. Для того і збираються редакційні летючки, для того і збирається планування. Тому це  - і колективне, і двоособове управління. Не можна до чогось одного прибитися, тому що це буде, напевне, неправильно. Але звичайно, що є «думка кафедри». Це на факультеті журналістики керівник кафедри казав: «Є думка кафедри» - і вся кафедра погоджувалася. Добре, коли «думка кафедри» правильна. А коли неправильна, то це призводить до поганих наслідків. Тому я стараюся, щоби ця «думка  кафедри» все ж була обговорена в журналістському середовищі. І щоби ми доходили якихось рішень і висновків спільно. Щоби це не було нав’язано.

- Як тепер називають «кафедру»? Пам’ятаю, на початку двотисячних Степана Курпіля називали шефом. А зараз як?

- Як хто. В основному – шеф.

- Хоча могли б вже й казати «бос».

- Та ні, ми ж не в Америці.

«Високий замок» ніколи не буде очорнювати людей»

- Видання газет – це бізнес. А для бізнесу головне  – одержувати прибуток. Гроші, які заробляє «Видавничий дім «Високий замок», пахнуть чи ні?

-  Ми завжди працювали відкрито та прозоро. І основний принцип роботи: створити якісний інформаційний продукт. Якщо цей продукт є об’єктивним, правдивим, професійним, тоді його хтось потребує. Це був і залишається наш підхід. Навіть тоді, коли я був у політиці, я просив редакційний колектив, щоби це не позначалося на лінії газети. Мушу сказати абсолютно відверто: навіть якщо ти це говориш, то у журналістів спрацьовує певний внутрішній цензор. Оскілки я був у «Батьківщині» і Юля (Тимошенко, - ред.) щось не те сказала, то (журналісти пропонували, - ред.) може не зауважимо, не звернемо уваги, шефу сподобається. Якісь певні етичні речі тут є. Бо незручно, коли шеф у певній фракції, а в цей час «Високий замок», наприклад, критикує прем’єра Юлію Тимошенко чи керівника фракції Юлію Тимошенко. Але був один дуже принциповий момент, коли БЮТ з Партією регіонів готував коаліцію та зміну Конституції. Тоді я як депутат був категорично проти такого кроку, і, зрозуміло, що й «Високий замок» був категорично проти такого кроку. І дуже чітко газета зайняла позицію: це неправильно, цього робити не можна, це зашкодить Україні. І скільки б розмов там не було, нас збирали, старалися переконати, що це єдино можливий вихід для України об’єднати в такий спосіб Схід та Захід, мене не вдалося переконати. І, можливо, лідер образилася на це. Але для мене, в даному випадку, істина дорожча.

- Це гарний приклад. Хоча у Степана Курпіля була й інша можливість: я передав власність, я вже не є керівником «Високого замку», я – народний депутат, я вчиняю як я хочу. І не звіряю, не коригую свою позицію з трудовим колективом чи з журналістами «Високого замку». І ніхто не міг би цього осудити.

- Це була також і редакційна позиція, позиція колективу. Тому що вона відображала настрої нашого читача, зрештою, і настрої суспільства. Як показує мій досвід, ці настрої були правильні. Неправильно було шукати подібний компроміс з Януковичем...

- ... Про що «Високий замок» не напише ні за які гроші, а про що завжди писатиме, хоч не заробить за це ні копійки рекламної?

- «Високий замок» ніколи не буде очорнювати людей. Які б гроші не платили. Коли я ще був безпосереднім редактором, редагував тексти, все проходило через мої руки, я завжди говорив журналістам: «Чорнуха» у нас не пройде, і ми ніколи не будемо опускатися, хто б що не говорив, що б не обіцяв, що б не платив, ми ніколи не будемо займатися очорнюванням людей. Тому що це шлях в нікуди. Для нас дуже важлива репутація. Тому що репутація для засобу масової інформації, як і для політика, це є капітал. Якщо видання не має репутації, то до нього так і ставляться: а-а, це брехливе, це «жовте»... Хоча люди це читають, люди люблять «чорнуху» читати. Але якщо їх запитати про оцінку того, що вони прочитали, то вони скажуть: ну “нє”. І ще ми ніколи і ні за яких обставин не займемо антиукраїнської, антидержавної, антиконституційної позиції.

- У журналістському середовищі стало модним визначати ворогів свободи слова і публічно таврувати їх. А хто в суспільстві є найбільшими ворогами власників ЗМІ?

- Важко сказати, хто ці найбільші вороги. Я думаю, що найбільшим ворогом не тільки власників ЗМІ, але й в цілому галузі, це є бідність, економічна неспроможність багатьох людей. На ці тенденції, які є у світі, на скорочення тиражів засобів масової інформації, накладаються чисто українські умови, коли народ збіднів у три-чотири рази в зв’язку з девальвацією гривні. І ті люди, які колись купували декілька видань, не завжди можуть собі дозволити купити навіть одне. З цього приводу є статистика, опитування, які говорять, що приблизно 25 відсотків людей, які раніше читали той чи інший друкований засіб масової інформації, не можуть собі зараз цього дозволити через те, що їм не дозволяє їхнє матеріальне становище. 25 відсотків! Це дуже багато. Так що це найбільший ворог – бідність. Але це ворог не тільки засобів масової інформації чи власників... Нема ринку реклами, нема ринку торгівлі. Торгові мережі потрошку загинаються, на жаль, у багатьох містах, в тому числі і у Львові, відчуваються труднощі.

“Без прикладної журналістики тепер не вижити”

- Якщо нема інших ворогів, то хто не настільки добрий до медіа?

 - Раніше був Закон по державну підтримку засобів масової інформації. І він якоюсь мірою ринок регулював. Наприклад, він не дозволяв “Укрпошті” щороку піднімати тарифи. Їх потрошку збільшували, але не так радикально. Якщо подивитися на останні два роки, то пошта свої послуги вже підвищувала в кілька разів. У такий спосіб ми просто можемо загубити передплату. Якщо ми загубимо передплату, то вижити друкованим засобам масової інформації буде дуже важко. Тому що торгові мережі також мають свою політику. Наприклад, є великі супермаркети «Ашан», «Сільпо», які продають друковані засоби масової інформації. Але якщо ви зайдете в будь-який львівський «Ашан» чи «Сільпо», то ви там побачите море російськомовної літератури. І ви, практично, нічого не знайдете українською.  Коли ми намагалися з’ясувати, в чому річ, то нам сказали так: це політика керівництва мереж, що ми з місцевих видань беремо якесь одне і друге - додатково. Що означає – місцеві видання? У Львові, практично, місцевих видань нема. Тому що у Львові видання мають статус загальноукраїнських видань. І, наприклад, ми продаємо «Високий замок», продаємо «Добрий господар», продаємо «Добре здоров’я». Але є нові проекти, які потребують, щоби їх побачили, тому що в них – колосальна праця. Є журнал «Маловідома історія». Це для українського ринку щось нове. Є багато російськомовної подібної літератури, але україномовної і популярної такого типу історії майже немає. Ця ідея прийшла мені у Польщі, коли я побачив, скільки подібних видань є там. Також є нове дитяче видання «Вечірня казка», де є казки, розмальовки, кросворди та різні ігри. Також є спеціалізований журнал «Добрі напої». Це теж нове видання. Ми його спеціально зробили під ринок відповідної реклами, оскільки в суспільно-політичних виданнях не можна давати рекламу спиртних напоїв, а тільки в спеціалізованих. То ми спеціально зробили такий популярний журнал, який просто цікаво почитати і не лише для тих, хто любить добрий напій. Не тільки алкогольний. Є чисто жіночий журнал «Неймовірні історії з життя» - дуже різноманітні незвичні історії, які трапляються в житті. Є і розкручений журнал «Добра кухня», дуже популярний, дуже тиражний. Є також журнал «Життя і жінка», це теж із польського ринку мені сподобалася ідея. І є ще один новий журнал розмальовок та коміксів  - дитячий «Левчик». Але щоби ці речі жили, їх треба показувати, вони повинні бути на вітринах. А як ти проб’єшся на вітрину, коли там суцільне російськомовне чтиво лежить?

- Усі ці видання - це журналістика чи видавнича справа?

- Це і журналістика, і видавнича справа. Звичайно, це більшою мірою видавнича справа. Бо журналістика – це газета «Високий замок». І це – якісна журналістика. А інші видання, можна сказати, прикладна журналістика, видавнича журналістика. Але зараз з однією газетою не думаю, що хтось може вижити. Це просто подвиг – вижити з однією газетою. Тому треба шукати якісь ніші, те, що є затребуваним читачем.

- Дуже важко в цивілізованій демократичній журналістиці знайти кросворди, гороскопи, добрі поради і таке решта, чого повно в українських прес-виданнях. Ми намагаємося догодити бідному українському читачеві, дати йому все.

- При цьому ми стараємося, як вчили нас на факультеті журналістики, ніколи не опускатися до рівня читача. Бо рівень читача різний є. В основному цей рівень не дуже високий. Більше читач любить читати «жовті» газети, «жовту» журналістику. А ми намагаємося трошки рівень читача підтягувати до відповідного журналістського рівня.

- У який спосіб власники, керівники «Високого замку» декларують і читачам, і працівникам редакції свою редакційну політику?

- Коли до нас прийшов новерзький інвестор, у 1999 році, ми уклали засади редакційної політики. Два слова про інвестора. Це була норвезька компанія Orkla Media, яка мала мережу газет у Польщі, і через мої контакти з польськими редакторами вони прийшли сюди. У них були дуже великі плани на Україну. Вони хотіли сюди інвестувати, сподівались, що суспільство та влада будуть більш демократичними. На жаль, цього не ставалося, навпаки, у нас криза за кризою, революція за революцією. І якоюсь мірою їх це відлякало від українського ринку. У них був досвід дуже невдалої інвестиції в Донецьку, дуже невдалої інвестиції в Запоріжжі. І я б сказав, достатньо вдалої інвестиції у «Високий замок», але у 2010 році вони забрали свої інвестиції і пішли з цього ринку. Зрештою, норвезькі інвестори пішли і з польського ринку. Фірма переорієнтувалася суто на скандинавський ринок.  Так-от, про засади редакційної політики…

- ...Це було вперше зроблено у «Високому замку», який до того був органом Львівської обласної ради, потім пішов у самостійне плавання?

- Так, власне, ми спочатку пішли у вільне плавання, а потім вже прийшов інвестор, оскільки вони не інвестують у ті медіа, де є частка власності якоїсь ради, адміністрації чи іншого державного органу. І тоді ми сформулювали ці принципи. Їх було небагато. Засади редакційної політики були буквально в кількох пунктах: що редакційна політика дотримується об’єктивності, всебічності, демократії. І я наполягав на такому пункті: сприяє утвердженню незалежності України. Хоча вони були іноземці і це їм було байдуже, але вони погодилися.

- Які документи нині узаконюють редакційну політику «Високого замку»?

- Зараз інших нових документів немає. Хоч інвестор пішов, та залишився той старий документ про засади редакційної політики. Але, знаєте, якщо в Британії немає Конституції, то це не означає, що у них немає права. Так само і в редакційних колективах: затверджуються якісь певні стандарти і всі, хто приходить з нових журналістів, вони розуміють, що є такі стандарти, їх треба дотримуватися.

- Як вони це розуміють? За якими ознаками? Їх хтось озвучує чи вони здогадуються? Чи під час практичної роботи обговорюються?

- Всі редакційні справи обговорюються, як мінімум, двічі на тиждень – під час редакційної летючки і під час планування. І там даються певні настанови, корективи, як бажано висвітлити ту чи іншу подію, ту чи іншу ситуацію. Тому це в процесі приходить.

“Первинна журналістська організаціяна редакційну політику не впливає”

- Оскільки Львівська обласна рада цілковито відпустила «Високий замок» у вільне плавання і право власності передала первинній журналістській організації, як первинна організація Національної Спілки журналістів України у «Високому замку» долучається до формування чи до реалізації редакційної політики? Є такий спосіб чи немає?

- Зараз немає такого, щоби первинна журналістська організація долучалася. Зрештою, вона ніколи і не долучалася.

- Тобто вона виконала свою місію?

- Звичайно, це певні формальності. Оскільки були такі зв’язки з Львівською обласною радою, то, відповідним чином, рада передала свої засновницькі права первинній журналістській організації. Я хочу сказати, що ми випередили закон про роздержавлення преси приблизно на 17 років. Тому що ми стали незалежною редакцією, незалежною газетою, не маючи відповідного закону. Просто на Львівщині завжди була достатньо демократична обласна рада. І були прецеденти. Наприклад, ще за часів В’ячеслава Максимовича Чорновола, Львівська обласна рада відпустила у вільне плавання газету «За вільну Україну». І коли головою ради був Микола Горинь, він казав: «Якщо хочете, то йдіть, навіщо ми вас будемо тримати, якщо хочете бути незалежними. Ми що, вас тиснемо?» Реально треба сказати: не тиснули. Але я тоді був депутатам обласної ради, і я зміг тоді їх (депутатів – ред.) переконати відпустити нас у вільне плавання, що це дасть поштовх у розвитку видання.

- Що таке «позиція редакції»? Це абстрактна річ, яку згадують тільки тоді, коли треба подати іншу думку і написати - «яка не збігається з думкою редакції», чи, може, редакція має якесь юридичне чи професійне оформлення позиції редакції?

- У різних редакціях є по-різному.

- Як це у «Високому замку»?

- Я вже говорив, що у нас були прийняті на зборах журналістів засади редакційної політики, де, зрештою, було дуже мало пунктів. Але як це функціонує? Це функціонує на засадах практики: це можна, а це – не можна. Я вже казав, що категорично не можна. Я не думаю, що це треба формулювати як якусь Конституцію. Хоча якщо хтось сформулював це, то добре. Наприклад, є Кодекс етики українського журналіста...

- ...Є законодавство. Читай законодавство, знаходь все, що не можна робити.  І все, що не заборонено, ти можеш робити, так?

- От можна мати багато різних документів і їх не дотримуватися. А можна не мати документів і дотримуватися відповідних засад.

- Я підійду тоді з іншого боку: чи вдається підсилювати редакційну політику матеріальними стимулами - зарплатою і гонорарами. Наскільки оплата праці журналістів пов’язана з кількістю і якістю?

- У нас зарплата журналістів значною мірою залежить від того, як багато вони пишуть і наскільки якісно. Тому якщо розділити зарплату на посадовий оклад і гонорарний фонд, то це буде приблизно 50 на 50. А в принципі, якщо людина багато пише, то гонорар не обмежується. Якщо буде писати, то буде отримувати за це. Гонорарний стимул домінує. І так ми практикуємо дуже багато років. Ми колись пробували змінити це. Просто - додали (гонорар – ред.) до окладу. І побачили наслідок відразу, коли гонорарний фонд став зовсім символічним, то нема що ставити в газету, ніхто нічого не пише. Але людям все одно треба дати якусь грошову основу. Люди хворіють, не можуть писати, різні ситуації бувають.

- Чи має журналіст «Високого замку» право опублікувати думку, яка не збігається з позицією редакції?

- У принципі, право має.

- А зреалізувати його може?

- Зреалізувати може, якщо це відповідає журналістській етиці, засадам редакційної політики. Чому б і ні? Має право. Але якщо це буде якась ахінея, якась відверта реклама - тої чи іншої політичної партії, чи якогось бізнесу (а це бувало)… От ви кажете: як досягаються стандарти? Зокрема і через такий спосіб, що коли ти приніс щось не те, то тобі кажуть: «Слухай, це щось не те. Тут або завуальована реклама, або однобічність, що не прийнято». Коли є конфліктуючі сторони, то у нас прийнято дати слово стороні, яку критикують. Хай це і не буде однаково за площею.

“Стандарти журналістики починаються з самоокупності”

- Українська журналістика вже двадцять шостий рік намагається відрізати пуповину від радянської преси і перейти на демократичні журналістські стандарти. Як це можна зробити у масштабах одного редакційного колективу, теоретично і практично?

- Для цього треба щоби колектив був самоокупним. Щоби колектив не просто все, що заробив, проїв, а щоби й мав можливість розвиватися. Я кажу це про «Високий замок». Тому що з коштів, які ми заробляли, власники не взяли дивідендів ані копійки. Усе, що зароблено, все інвестувалося. Завдяки цьому ми збудували достатньо потужну поліграфічну базу, одну з найкращих в Україні. Це сучасна машина «Media Man», це журнальні машини М-600, «Harris», «Compacta», і листові. Тобто, все, що було зароблено, було інвестовано в розвиток. Так само це дало нам можливість викупити приміщення, які були в оренді, для друкарні. Також ми купили редакційне приміщення окреме, про що ми давно мріяли, на вулиці Героїв УПА, 65, окремий будиночок на два поверхи. І там досить затишно працювати.

- З інтернету якраз запитання з цього приводу: які видання «Видавничого дому «Високий замок» є найбільш рентабельними?  І якщо взяти за сто відсотків ваш прибуток, то що приносить найбільший прибуток – друкарня, газета, кіоски преси?

- Я думаю, що це десь 50 на 50 – друкарня і редакційна видавнича діяльність. З найбільш прибуткових видань – це «Високий замок».

- Наклад його плюс-мінус сто тисяч?

- Я думаю, що цього достатньо. Він буде рентабельним і при значно меншому накладі. «Добрий господар» має приблизно вдвічі більший наклад, ніж «Високий замок». Він теж рентабельний. Багато залежить не тільки від накладу, багато залежить і від реклами та інший речей. В дитячі «Вечірню казку» та «Левчик» ми поки що інвестуємо. Тому що це нові видання. «Маловідому історію» ми також поки що інвестуємо. «Добрі напої» - також. Всі решта є самоокупні і приносять нам, може, невеликі гроші, але щось приносять.

- Коли позиція журналіста не збігається з позицією редакції, то у матеріалах можуть з’явитися ознаки політичної чи комерційної замовності або прихованої реклами. Як уникати ось цих публікацій? Ми всі розуміємо, що є два шляхи їхньої появи: вони можуть йти від журналіста, а інколи можуть йти від «друзів» власників, які вимагають надрукувати те, що не зовсім збігається з редакційною політикою.

- Ми стараємося в більшості випадків (я не можу сказати – у  сто відсотках), щоби промоційні матеріали були відповідним чином оформлені і позначені. Або якщо це політична реклама, - то політична реклама, якщо комерційна, то також відповідна рамочка і примітка «на правах реклами». Інша річ, що здебільшого, ті, хто відповідає за піар якихось громадських чи політичних організацій, хотіли б, щоби такі матеріали йшли без маркування. Який спосіб ми знаходимо в такій ситуації? Тоді ми говоримо: «Ок. Але інтерв’ю бере наш журналіст. Питання – наші». Тобто цей матеріал стає редакційним. Він ніби і промоційний, але з іншого боку…

- … редакція зберігає обличчя.

- Реакція зберігає повністю обличчя. Редакція ставить запитання. У нас були випадки, коли редакція виходила з ініціативою до дипломатів, послів чи політиків зробити інтерв’ю на ту чи іншу тему. Я не буду називати посольств, бо це неетично, але від одного інтерв’ю ми відмовилися. Тому що ми зробили дуже гарне інтерв’ю з одним із послів в Україні. Було прекрасне інтерв’ю, але він каже: «Дасте мені на авторизацію». Ми дали на авторизацію. А отримали зовсім інше інтерв’ю, з іншими запитаннями, з іншими відповідями, де було сказано - яке класне посольство, який класний посол, як багато вони роблять для україно-іноземних стосунків. Ми сказали: «Вибачте, нас таке інтерв’ю не цікавить. Якщо ви хочете таке інтерв’ю, то, будь ласка, - в рекламний відділ. І ми дамо на правах політичної реклами. А так воно просто нецікаве».

“Найважчий час для друкованого бізнесу”

- Медійний бізнес в Україні один з найбільш прибуткових, бо він приносить не лише гроші, але й політичні дивіденди. Зарубіжні інвестори про це знають, але не дуже охоче вкладаються в український медіа ринок.

- Я не думаю, що медіа бізнес в Україні є прибутковим. Як правило, це дотаційний бізнес. І його, як правило, ведуть олігархи, які насправді заробляють на інших речах – на будівництві, на нафті, на газі, на нерухомості. Якби це був прибутковий бізнес, тут би вже не було відбою від інвесторів. І від нас би, напевно, інвестор також би не пішов, а розвивав би цей ринок в Україні. На жаль, - ні. З того що я знаю, я не можу сказати, що медіа є якимись привабливим бізнесом в Україні. Це – виживання. І дай Бог, щоби бізнес в цих умовах вижив. Тому що таких складних і важких ударів друкований бізнес у жодній країні, напевне, не пережив. В Україні не виробляється газетний папір, журнальний, це все треба купувати за валюту. І коли гривня упала порівняно з євро чи доларом у три і більше разів, то затрати на це все, відповідно, зросли. Ми ж не можемо підняти ціни не те, що в три рази, навіть в два рази. Тому що ніхто не буде купувати, у людей і так немає грошей. Ми так само не можемо адекватно підняти до падіння гривні в доларовому еквіваленті зарплату працівників. Я би сказав, це найскладніший час, який ми переживаємо, за 25 років. Наприклад, у докризові часи рентабельність друкарні була приблизно 20 відсотків. Це не дуже багато, але й непогано для того, щоби всі себе нормально почували, щоби було на запчастини, і щоби був якийсь розвиток. Зараз рентабельність друкарні, якщо ми маємо замовлення, 3-5 відсотків, і то дуже тішимося. Тому що дуже часто тепер береш участь у тендері на таких умовах, що рентабельність становить нуль відсотків. Тільки що є робота та на зарплату.

- То ви, напевне, подумки готуєтеся до електронних версій.

- Я думаю, що за електронними засобами масової інформації майбутнє. Я думаю, що також залишаться і друковані. Але все більшої ваги матимуть веб-сайти, електронні видання. І тому «Високий замок» також має електронну версію. Вона відрізняється від друкованої. Особливо новинне наповнення, блогове наповнення. Більш оперативна інформація. Ну, і матеріали також. Тільки ж одиниці є в Україні електронних видань, які прибуткові. Як правило, всі дотаційні.

- Читач не хоче платити.

- Читач не хоче платити. Але ми маємо досвід Польщі. Там також читач не хотів платити. Але усі власники найбільших інтернет-видань зібралися і домовилися що з такого-то числа ми переходимо на оплату. Було комбіновано. У «Газеті виборчій» ти можеш мати на місяць дозвіл на безоплатне читання трьох матеріалів. Якщо ти хочеш прочитати всі, треба заплатити. Це там якісь невеликі гроші, але – треба. Так само «Жеч Посполіта» та інші видання. Я вже не кажу про такі журнали, як «Фокус» чи інші. Там потрібно платити. Але це можливо тільки тоді, коли всі по це домовляться і плата буде помірною. Тому що це також вимагає певного фінансового стану суспільства.

- Запитання до секретаря Національної спілки журналістів, до народного депутата  трьох скликань: яких змін потребує законодавство про ЗМІ в Україні? Чи потрібне і законодавство про власників? Може, необхідний також кодекс професійної етики власника медіа?

- Може, і потрібно. Не знаю, чи це буде працювати. Тому що кожен власник має якийсь свій інтерес. Якщо він політичний, то тут ніякого кодексу не треба, ніякий кодекс не допоможе. Якщо інтерес медіа ринковий, тоді кодекс може допомогти в цій ситуації.

- Як ви ставитесь до тих власників медіа, які ніякого стосунку ніколи не мали ані до журналістики, ані до видавничої справи чи телевізійної, чи радіо, але є родичами заможних багатих людей, і на них “записані” ці медіа.

- Я думаю, що передовсім важливо – якої якості ці медіа. Якщо вони хороші, якщо люди їх люблять, то яка різниця хто є власником. Головне, щоб це було відомо, щоби люди знали, що власником є такі-то люди. Так, як це прийнято в цивілізованому світі. І щоб при будь-яких спекуляціях було зрозуміло, що відбувається і чому таке відбувається.

Наш читач подібний до читача у всьому світі. У всьому світі найбільші тиражі мають бульварні видання. А якісні видання мають невисокі тиражі. Мені, наприклад, дуже подобається газета «День». Це, на мою думку, найкраща газета в Україні. Це якісна журналістика, яка дуже багато робить і в плані пізнання, і розбудови незалежної України. Але я не знаю, чи це найбільший тираж в Україні. Лариса Івшина робить подвиг, видаючи таку газету. Якби таких газет було більше, то, може, і ситуація в Україні була би кращою. Я думаю, що тут є гарне поєднання менеджменту і власників.

“Помилки виправляємо, щоб уникати суду”

- Чи є профспілкова організація у «Видавничому домі «Високий замок»? Якщо є, то якою була її остання вимога до власників?

- На даний момент профспілкової організації немає. Я скажу - чому. Ми, Львівське телебачення та «Видавничий дім «Високий замок», були основою профспілкової організації «Журналіст України» на Львівщині. Потім сталося так, що Львівське телебачення з якихось причин, я так думаю, що під тиском київського начальства, вийшло з цієї організації. І пішло в профспілку працівників культури. Тож ми залишилися самі. Люди зібралися і кажуть: «Ми будемо самі і первинною, і обласною організацією? Цим треба якось управляти, хтось цим має якось займатися». І прийняли собі рішення, що не потрібно. Якщо захочуть, то це (профспілку – ред.) можна в будь-який момент створити.

- У «Видавничому домі «Високий замок» є якісь первинні партійні організації? Якби журналісти їх створили, власники би дозволили?

- Я думаю, що журналісти можуть входити у будь-яку політичну партію чи створити організацію. Але, очевидно, за межами редакції.

- Це не позначатиметься на їхній якісній журналістиці?

- Може позначатися і якщо буде позначатися, то треба буде вибирати: або журналіст, або “на правах реклами”.

- Показником редакційної позиції часто є кількість, зміст і тематика судових позовів. Багато є скаржників, які подають на “ВЗ” до суду?

- За останні два роки у нас не було жодного судового позову. А перед тим були. Тут позиція наша дуже проста: ми завідомо нікого не хочемо образити, не хочемо чиюсь честь і гідність принизити. Якщо це стається випадково, несвідомо, то ми стараємося дати спростування, перепросити героя нашої публікації і не доводити справу до суду. Ось останній приклад, абсолютно анекдотичний. Журналістка написала матеріал про таке явище, як жіноча мастурбація. Ілюстратори дали фото якоїсь дівчини, взяли це з американського сайту. Де Америка, а де ми. А американці взяли це фото з соціальних мереж. В результаті з’ясувалося, що на фото зображена... львів’янка. Ну, от як бути в такій ситуації? Зрозуміло, що ми зустрілися з цією людиною, перепросили її, пояснили як це сталося. І дали спростування, що опубліковане фото не має абсолютно ніякого стосунку до змісту матеріалу. Спрацювало, бо ніякого злого умислу не було. Хто б міг собі уявити, щоб якийсь американський сайт дав фото львів’янки. Але – закон підлості. Завжди треба мати мужність перепросити людину, якщо ти її образив. Інакше з судових позовів не вилізеш.

- В який спосіб журналіст «Високого замку» може звернутися за порадою, з розмовою до керівника «Видавничого дому «Високий замок» так, щоби не викликати ревнощів у головного редактора Наталії Балюк?

- Тут немає суперечності. Іноді до мене приходять. Частіше – до неї. Оскільки Наталя веде безпосередньо редакційну політику і редагує видання, які ми видаємо. Ревнощів немає жодних, тому що ми не тільки чоловік і дружина, ми ще й однодумці. У нас погляди на більшість речей абсолютно збігаються.

Довідка про Степана Курпіля
Степан Курпіль, керівник ТОВ «Видавничий дім «Високий замок», що видає однойменну газету, а також газети “Маловідома історія: далеке і близьке”, «Добрий господар», «Добре здоров’я» та журнали “Неймовірні історії життя”, «Добра кухня», «Добрі напої», «Життя і жінка», «Вечірня казка», «Левчик». Електронну версію має лише газета “Високий замок”.

Степан Курпіль народився 23 липня 1959 року в селі Пісочна Миколаївського району Львівської області. Закінчив факультет журналістики Львівського національного університету імені Івана Франка у 1981 році. У 2010 році здобув другу вищу освіту на факультеті міжнародного бізнесу і права Львівського національного університету ім. І. Франка за фахом “юрист-міжнародник”.

Робота:
червень-грудень 1981 – старший кореспондент Миколаївської районної газети «Ленінська зоря» (Львівська область);
грудень 1981 – жовтень 1985 – молодший редактор, редактор, старший редактор видавництва «Каменяр»;
жовтень 1985 - червень 1986 — лектор Львівського обкому комсомолу;
червень 1986 - вересень 1991 – завідувач відділу пропаганди, культури, літератури і мистецтва, відповідальний секретар, заступник головного редактора газети «Ленінська молодь» («Молода Галичина»);
жовтень 1991- квітень 2006 – головний редактор газети «Високий замок», головний редактор тижневика «Львівська реклама», голова правління ЗАТ «Видавничий дім «Високий замок».
Обирався депутатом Львівської обласної ради.
У 1998 році 50% ЗАТ «Видавничий дім «Високий замок» придбала норвезька медіа-компанія «Оркла Медіа А.С.», а через одинадцять роківі норвежці вийшли з бізнесу.
Степан Курпіль – член партії ВО «Батьківщина» з березня 2006 року, але сьогодні активної участі в політиці не бере. Секретар Національної спілки журналістів України.
Народний депутат України 5-7-го скликань.

Довідка про проект
Бесіда зі Степаном Курпілем – перша з циклу інтерактивних відеоінтерв’ю з власниками і співвласниками ЗМІ зі Львівcької, Івано-Франківської, Тернопільської областей. Інтерв’ю відбуваються за підтримки медійного проекту “У-Медіа”, який виконує міжнародна громадська організація «Інтерньюс».

Проект має на меті зробити ЗМІ Львівcької, Івано-Франківської, Тернопільської областей більш прозорими і посилить медіаграмотність громадян”.

 

 

 

 


To top

Відео+TV